Європоцентризм : ідеологія, теорія і практика

Анотація

Актуальність дослідження сутності європоцентризму зумовлена прогресуючою глобалізацією, утвердженям системної цілісності світу, що розставляє принципово нові акценти на характер взаємодії окремих цивілізацій. У філософській й суспільно-політичній думці останнім часом особливої гостроти набуває питання подальших орієнтирів і пріоритетів розвитку країн і народів. Аналіз літератури. Використані праці авторів, в яких розпочато дослідження цієї проблеми: З. Баумана, З. Бжезинського, У. Бека, И. Валлерстайна, С. Гантинґтона, В. Іноземцева, С. Кара-Мурзи, М. Кастельса, К. Леві-Стросса, І. Осинського, О. Панарина, А. Тойнбі, Ф. Фукуями, О. Шпенглера та інших, а також праці вітчизняних науковців Е. Афоніна, В. Воронкової, А. Гальчинського, О. Гнатюк, В. Горбуліна, Л. Губерського, О. Пахльовської, Ю. Пахомова, С. Пирожкова, М. Поповича, Г. Щьокіна. Мета статті – філософське осмислення європоцентризму як ідеологічного феномену і суспільно-політичної практики. Завданням дослідження є аналіз сутності феномена європоцентризму, характеристика його основних принципів, ролі в житті Європи і в світі загалом, вивчення особливостей українського выбору в сучасних умовах. Методологія дослідження спирається на міждисциплінарний підхід, принципи історизму і глобального еволюціонізму, використання методів аналізу і синтезу, синергетики для вирішення складних проблем дихотомії "ми / вони", "Захід – Схід" та їх вливу на формування нового світового порядку. Результати дослідження: у статті розглянуто історіософські засади європоцентризму, європейського універсалізму і європейської цивілізації. Розкривається методологічна вразливість й обмеженість західноцентричної інтерпретації та періодизації історичного процесу, які редукуюють різноманітність минулих і майбутніх конкретно-історичних форм його здійснення до однієї з можливих. Обґрунтовується ідея поліцентризму, існування інших моделей суспільного розвитку (орієнталізм, євразійство). В умовах нових глобальних тенденцій світового розвитку кожна цивілізація є самодостатньою, вирізняється своєрідністю й історичним досвідом і повинна розвиватися через самопізнання народів, які її населяють. Висновки дослідження полягають у тому, що прогресуюча глобалізація, формування системної цілісності світу розставляють принципово нові акценти, коли йдеться про "єдність цивілізації", взаємодію та взаємовплив різних спільнот, культур. Єдність і цілісність людського буття передбачає і його різноманіття, збереження культурної самобутності й особливостей способів життя, ментальності народів й етносів, а не підпорядкування їх єдиній моделі цивілізаційного буття